ХІХ Міжнародна науково-практична інтернет-конференція

History of Kazakhstan's independence created today. First conceptualized became possible to talk about the mutual influence between the government and ethnic identity. Noticeable progress in completing the historical science "white spots" and names are returned figures Alash first third of the twentieth century. In their cohort - our countryman, born in the village now Zharkyn of Akzhar area of North Kazakhstan region Smagul Sadvokasov (1900-1933 gg.). His name in Soviet publications were treated as " enemy of the people ", but the opening of archives by the Decree of the President Nursultan Nazarbayev returned to society previously unknown data . Alternative media publish material that the reader can understand the role of self and views of individuals and parties. North Kazakhstan will be interested to know that the group found a rare photo of Kazakh artists with famous collector of folklore musician AV Zataevich . It dates from 1927 and captured the Kazakh theater troupe on the road to Moscow, where he successfully passed ethnographic concert. A curious fact: the picture image Smagul Sadvokasov and Zhumat Shanin was specifically erased , but the researchers were able to find the same picture , where they - in the center of the image . Both - the republic's leaders in the field of culture.

На наш взгляд, активизации этнического сепаратизма в Китае и, в частности в Синьцзян-Уйгурском автономном районе (СУАР) послужил распад СССР и формирование новых независимых государств на этнической основе. СУАР самый большой район по площади из всех пяти автономных округов Китая. Уйгуры Китая являются одним из самых древних народов, населяющих территорию нынешнего СУАР и проживающих крупными диаспорами в ряде стран Центральной Азии. Если говорить об истории, уйгуры - это древнейший тюркский народ. Синьцзян – это уйгурская этническая территория, где уйгуры составляют большинство населения. Также в состав СУАР включены территории трех других народов – казахов, кыргызов и таджиков [1]. В 1949 году в год образования Китайской Народной Республики, перед «мирным» присоединением Синьцзяна, в Китае существовала Восточно-Туркестанская республика (ВТР). Для пресечения сепаратистских идей правительство Китая за основу своей национальной политики взяло принцип районной автономии. Национальные округа и уезды были созданы еще до декрета об образовании СУАР, официальной датой создания которого является 1 октября 1955 года [2]. Однако многие уйгуры не признают законности данного акта и поддерживают борьбу за независимость Восточного Туркестана. С самого начала становления СУАР наблюдались периоды обострения отношений между ханьцами и представителями малых народностей. Необходимо отметить, что периоды обострения были связаны с изменениями проводимой национальной политики китайским правительством.

В сучасній вітчизняній історіографії регіональний фактор є одним із тих, що визначає розвиток історичної науки, адже кожен регіон є носієм низки специфічних особливостей в економічному, політичному та культурному житті. Історія Південної Бессарабії, розташованої на півдні Одеської області у пониззі межиріччя Дністра та Дунаю, потребує особливої уваги дослідників, адже досі має низку «білих плям» в своєму історичному поступі. Дослідженням становища регіону у складі Румунії займаються сучасні українські та молдавські науковці [5, 8, 9], однак, деякі аспекти цієї проблематики потребують подальшого висвітлення. Входження краю до складу Румунського королівства позначилося на всіх сферах життя населення, зокрема, справило потужний вплив на стан освіти. Розвиток кожного народу пов’язаний з відповідною державною політикою в освітній сфері, отже, у статті зроблено спробу проаналізувати її трансформацію в Південній Бессарабії під владою Румунії

Термін „геоекономіка” за віком ще відносно молодий і італійські автори під геоекономікою розуміють дисципліну, яка вивчає ті аспекти міжнародної конкуренції, де головними діючими особами є не промислові корпорації або банки, а держави [1]. При цьому геоекономіка, на їх погляд, це економічна геополітика, яка йде на зміну переважно військовій політиці минулого промислово розвинутих країн, і разом з її законами і механізмами стає парадигмою адміністративно-правової організації держави [1, c.13]. Як зазначає Жан К., автор розділу „Геоекономіка: теоретичні аспекти, методи, стратегія і техніка”, економічний простір і ринок вже не співпадають з територією будь-якої держави, внаслідок чого відбувся перехід від системи „ринок-держава” до системи „багато держав – один ринок” [1, c. 19]. Згідно з К. Жан, нині військова міць потрібна, головним чином для того, щоб зменшити політичний ризик, пов`язаний з інвестиціями і торговельними відносинами, встановити порядок, законне право і міжнародну стабільність, тобто розповсюдити ринок, що тягнеться до глобальності, на регіони, де для цього ще не виникли відповідні умови. Разом із тим, найсильніші держави зацікавлені у підтримці Status quo, нав`язуючи такі правила, які відображають, фіксують і зміцнюють існуючу рівновагу сил.

Становлення чорногорської державності було досить складним і тривалим процесом, однак закономірним. Довготривала боротьба чорногорського народу за свою державу багато в чому вплинула його на менталітет. Звернення до обраної теми допоможе більш глибокому вивченню чорногорської історії та історії слов’янства загалом. Битви при Мартінічах і Крусах, на жаль, висвітлені в малочисельних працях. Вивченням цієї проблеми займались як вчені кінця ХІХ – початку ХХ століття – П. Ровінський [4], І. Вацлик [3], так і сучасні історики – Б. Павіцевіч [1], О. Симакова [5], Ю. Аншаков [2] та інші. Метою статті є розглянути боротьбу за незалежність чорногорців із Османською імперією на прикладі двох битв. Наприкінці ХVIII століття загострилось багато державних політичних проблеми в Османській імперії. Найважче, звичайно, було відкрите повстання деяких місцевих периферійних очільників. Найбільший вплив на історію балканських народів спричинили, звичайно, політичні та сепаратистські рухи Скадарського візира – Махмуда–паші Бушателіє (1779–1796) і Алі–паші Янінског (1741–1822). Скадар був центром економічного і політичного розвитку краю, що впливав не тільки на цю частину Балкан, а й на діяльність своїх дилерів відомих в інших областях Леванту. Митрополитом Чоногорії в цей час став Петро I Петрович Негош, що провів кілька років за межами країни, національні справи знаходились у віданні чинного гувернадура Йована Радоніча. Новопризначений митрополит чорногорський з’явився у Чорногорії в лютому в 1786 році [1, с. 19].

Со дня обретения Независимости Республикой Казахстан, одним из ключевых направлений внутренней политики является гармонизация межэтнических отношений. Граждане страны сумели избежать напряженных отношений друг с другом, во многом благодаря исторически сложившимся условиям и действиям Президента Республики, который подчеркивал особую важность данного вопроса. В ходе становления Казахстана, понятия связанные с этнической политикой также эволюционировали. В конце 20 века использовался приемущественно советский подход. Например для определения этничности использовался термин «национальность». Если во время СССР это было логично – граждане Советского Союза, являются представителями «братских» республик, то позже это вызывало ряд вопросов. Так как во многих странах мира термин «национальность» носил характер политонима.[1, с.90] На сегодняшний день ведется обширная работа по совершенствованию законодательной базы и решению практических задач. Подобное возможно лишь с опорой на существуещее законодательство и собственный исторический опыт.

Кінець княжої доби спричинив поділ українських земель між кількома державами. Складні процеси в розвитку української історії та культури XIV – першої половини XVП ст. були обумовлені відсутністю єдиного політичного центру, спустошливими турецько-татарськими набігами, іноземним гнобленням. Вплив західноєвропейського Відродження в ХV – на початку ХVП ст. призвів до піднесення етнічного самоусвідомлення українців, що засвідчує творчий доробок тих часів. Питання національної ідентичності, мови, освіти, релігії виступають на перший план культурного життя. «…Збереження етносу було передумовою і запорукою майбутнього політичного відродження», - зазначав відомий український історик Я.Д. Ісаєвич [3, с. 803].

Наследие Шакарима весьма разнообразно и при том довольно трудоемко по своей трактовке. В большей степени это касается его философских воззрений. В этой сфере он не признавал истинности ни одного из известных ему воззрений. Он был предельно толерантным буквально ко всем идеям, и к сугубо теологическим и к строго научными положениями философского материализма. Его нисколько не смущал оккультизм и спиритизма. И в то же время он серьезно задумывался над значением новейших открытий естествознания. Главным предметом философствования Шакарима является человек, именно к нему сводятся историко-философские изыскания и размышления мыслителя. По мнению современного казахстанского философа О.А.Сегизбаева, философия Шакарима представляет собой теологический гуманизм, так как она «всецело направлена на то, чтобы дать теологическое обоснование необходимости очеловечивания человека» [7; с.386]. Анализ творческого наследия Шакарима показывает, что многие вопросы были поставлены им исключительно глубоко, а высказанные идеи могут вполне быть оценены только сегодня. По существу, он опередил свое время, потому что сейчас мы решаем те проблемы, над которыми размышлял много лет тому назад. Вектор мысли Шакарима, представляет собой пример философского понимания мира и гуманистической ориентированности, определялся одним коренным вопросом, который волновал мыслителя – это истоки жизни народа, судьбы народа, его нравственных устремлений и идеалов, возможностей его приобщения к общечеловеческим ценностям и прогрессу.

Для розуміння сучасної політичної ситуації в Україні варто звернутися до історичного минулого нашої країни. Формування нації неможливе без участі еліти – представників освічених верств суспільства. Прийняття Гетьманщиною протекції російського царя уповільнив процес самоідентифікації українського народу та призвело до формування комплексу малороса, відлуння якого ми відчуваємо і зараз. Детальнішої уваги потребує розгляд процесу інкорпорації української еліти в Російську імперію у ХVIII ст.. З огляду на це дана проблематика є актуальною. Мета статті – показати деструктивний вплив формування малоросійської свідомості в українській еліті. Дослідженням проблеми малоросійської свідомості займалися A.Котенко [1], В. Каноненко [2], М.Рябчук [3], З.Когут [5]. В XVIII ст. в російській мові поступово виникає поняття «малоросіяни», що мало географічне (не етнічне) значення для жителів України-Малоросії. І навіть на початку XIX ст. поняття «малорос», що означало населення України, пов’язане з росіянами спільним царем та релігією, та в жодному разі не етнічно чи історично [1]. Малоросійська свідомість почала формуватись протягом 1720-х – 1760-х років, коли козацька еліта намагалась прирівняти себе в правах до російського дворянства і замість політичної чи етнічної стала надавати перевагу становій ідентичності [2, с. 127]. Досліджуючи стан колективної свідомості в Україні, американський професор Оксана Грабович констатує такий факт, як негативне уявлення українців про себе: «Негативний самообраз твориться впродовж доволі тривалого часу шляхом проектування негативних якостей колоніальної влади(суспільства) на об’єкт колонізації». Сприйнявши негативні проекції домінуючої культури, поневолена нація починає відчувати комплекс неповноцінності, наприклад, феномен малоросійства [3].