Серед головних тенденцій розвитку сучасного світу все сильніше виявляються процеси глобалізації, що супроводжуються всебічною уніфікацією. Серйозною проблемою для багатьох європейських країн стає вже практично неконтрольована імміграція. Додатково загострює проблему те, що досить серйозна частина сучасних іммігрантів не тільки чинять опір асиміляції, що саме по собі і не нове. Новим є те, що вони не бажають інтегруватися в інше суспільство на прийнятих у ньому умовах і правилах, а навіть намагаються нав’язувати свої національні та релігійні традиції. Тому сьогодні значної актуальності набуває питання: Сучасна національна політика – це збереження національних традицій або ревізія сутності нації заради глобальних завдань? Причому, у тій чи іншій мірі, усі багатонаціональні держави стикаються з проблемою узгодження інтересів так званої титульної нації і решти населення. Принципи демократичного суспільного устрою передбачають, що усі громадяни повинні відчувати лояльність до держави і ототожнювати себе з нею. Держави, виходячи з власних традицій і особливостей історичного розвитку, обирають свій шлях до внутрішньодержавного консенсусу. Саме до пошуків узгодження інтересів були змушені звернутися і керівники багатьох пострадянських країн, коли настав час витверезіння після так званого «параду суверенітетів» початку 1990-х років.
НАЦІЯ, ІДЕНТИЧНІСТЬ І МЕСІАНСТВО: ЗА МОТИВАМИ МІРКУВАНЬ МИСЛИТЕЛІВ РОСІЙСЬКОГО ЗАРУБІЖЖЯ
Марат Закіров (Луганськ, Україна) | Скачать статью