Загальна організація кримінальної юстиції в рамках римської юридичної культури визначалася двома обставинами, що представляють як підсумок історичного розвитку римського права, так і початкові особливості ставлення римського правопорядку до предмету кримінального переслідування. Кримінальному переслідуванню (тобто правовому осуду з передбачуваним подальшим кримінальним же покаранням ) підлягали тільки правопорушення, які розглядалися як тих, хто вагається порядок «публічних справ». Значний ряд безумовно небезпечних за своїми наслідками правопорушень (які сучасне право однозначно відносить до числа кримінальних злочинів - крадіжка особистого майна, образи словом або дією особистості, заподіяння тілесних ушкоджень тощо) розглядався в римській юстиції як питання приватного права і тому підлягають розгляду не в порядку кримінального, а чисто цивільного судочинства, утворюючи спеціальну сферу деліктного права (див. VII.3). В результаті склалося так, що власне факт кримінального судового розгляду і тим більше його правова форма визначалися сукупністю обставин: і правовим змістом передбачуваного справи, і якістю суб'єкта злочину, і наявністю особливої підсудності, і передбачуваним можливим покаранням, і іншими умовами. Єдиної і загальнообов’язкової форми кримінального судочинства римська юстиція не виробила і не припускала.
30 апреля, 2019