ХXII Международная научно-практическая интернет-конференция

Історики виділяють три основні типи досліджень становища інтелігенції в УРСР у 30-ті роки ХХ століття: радянська історіографія, історіографія часів незалежності України та історіографія закордонна (емігрантська як її частина). З точки зору об’єктивності та повноти аналізу політичних та соціальних процесів представляють інтерес останні два типи історичних досліджень. Виділимо найбільш, на нашу думку, загальні пошуки. Запровадження більшовицької моделі соціалістичної реконструкції, що розпочалося з середини 20-х років ХХ століття, передбачало уніфікацію системи освіти – становлення єдиної системи вищої і середньої освіти в УСРР [5]. Але більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві. Один із таких «заходів» влади стала політика «коренізації», проголошена XII з’їздом РКП(б) у квітні 1923 р. [1], [8]. Український різновид цієї політики дістав назву «політика українізації». Перед місцевими владними лідерами та їх структурами ставилися вимоги поповнення номенклатурних лав за рахунок українських кадрів, використання української мови в державних установах і закладах, сприяння розвиткові української культури (щодо місцевих ініціатив українізації саме освітніх установ – [10]). Як виявилося у подальшому розвитку подій, «українізація» стала певним компромісом між радянською політичною системою та українською патріотичною інтелігенцією, а ідея рівноправності мов стала базою для майбутньої форсованої русифікації України [5]. Вся науково-педагогічна інтелігенція була об’єктом і водночас суб’єктом політичної цензури, брала участь в різних політико-ідеологічних кампаніях з метою виявлення свого лояльного ставлення до режиму задля власного фізичного збереження та творчості. Але значна частина науковців все таки з різною активністю виступала проти монополії партії в сфері ідеології і політики, утвердження командно-адміністративної системи. Саме це стало причиною негативного ставлення партійних лідерів до інтелігенції взагалі і, зокрема, до наукової [3], [6], [7]. Основною метою застосування до інтелігенції політичних репресій було унеможливлення опору більшовицькому режиму, будь-яких ознак інакомислення.